Фото: Алла Горська, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний, Ірина Жиленко, Євген Сверстюк, Юрій Бадзьо та Наталя Чорна //Архів Музею шістдесятництва в Києві
Автор: Владислав Стародубцев
Надав документ: Кристофер Форд
Редактор: Денис Пілаш
Юрій Бадзьо народився у 1936 році у селі Копинівці на Закарпатті — території, яка за його життя змінювала державну приналежність п’ять разів: спершу входивши до Чехословаччини, на невеликий період частина регіону існувала у формі автономної, а далі незалежної Карпатської України, а потім одна за одною була зайнята угорськими і радянськими військами й так далі аж до проголошення Україною незалежності у 1991 р. Проте, своє дисидентське життя Юрій Бадзьо провів здебільшого у Києві — а потім у таборах в Мордовії та на засланні в Якутії.
Як талановитий студент та згодом вчитель літератури, української та німецької мов, член КПРС, Бадзьо отримав можливість податися на аспірантуру до Києва. Там вир подій, професія та загалом політичне життя зведуть його з “шістдесятниками”. Він працює разом з Василем Стусом, знайомиться з такими людьми, як Іван Дзюба. Одночасно він глибоко шокований рівнем русифікації української столиці. “Говорю спокійно, без політичного акценту, перекладаю чи пояснюю, як щось, бачу, співрозмовник не розуміє, але з української не „сходжу” — розповідає він в одному інтерв’ю.
У Києві Бадзьо став одним із засновників неформального Клубу творчої молоді у 60-і. Гурток було закрито владою на хвилі наступу на митців-шістдесятників, але до 1965 р. Бадзьо це сходило з рук. Він на той час — молодий науковець, що подає надії, та перспективний член партії. Але як і для багатьох інших майбутніх дисидентів, протест на прем’єрі показу “Тіней забутих предків” Сергія Параджанова в кінотеатрі “Україна” розділили життя на до та після — виключення з КПРС, проблеми з роботою, кінець академічній кар’єрі. Поперед кінозалу тоді вийшов Іван Дзюба, що почав перераховувати політичні арешти в Україні, до нього доєднався В’ячеслав Чорновіл із закликом: “Хто проти тиранії, встаньте!”. Виступив і друг Бадзьо, Василь Стус. Молодий закарпатський науковець не міг не підтримати протест.
З тих пір життя змінюється на виживання. Неможливість знайти достойну роботу, необхідність конспірації, тиск із боку спецслужб. Бадзьо перебивається спорадичною зайнятістю — від редагування журналу для незрячих до праці вантажником в хлібному магазині.
Через декілька років відбудеться одна з основних подій для дисидентства всього східного табору. В 1968 році прихід реформістського крила Комуністичної партії Чехословаччини виступає неймовірним натхненням, і дуже швидко закінчується депресією. Приклад програми демократичного соціалізму в Чехословаччині, заснованої на принципах багатопартійній демократії і ринкового соціалізму, надихав дисидентів України і не тільки. Проте Празька весна була жорстоко подавлена радянськими танками. Не тільки Бадзьо, і далеко не тільки ліві дисиденти тоді сиділи біля радіо зі сльозами на очах, слухаючи новини про розвиток подій.
Не сумніваючись, що після обшуку (лютий 1979 р.) і вилучення рукопису (незакінченого) дисидентського трактату-монографії „Право жити” арешт неминучий, ми з дружиною пізно ввечері гуляли вулицями поблизу дому й обговорювали ситуацію. Що передати у світ, як сформулювати твою позицію, запитала дружина. Формула в мене була готова: гуманізм, патріотизм, демократія, соціалізм. Саме в такій послідовності, це суттєво, наголосив я. — інтерв’ю.
Після нової хвилі політичних арештів української інтелігенції 1972 р. Бадзьо починає працю над фундаментальною працею — “Право жити” — аналізом радянської тоталітарної системи як системи російського націоналізму і класової диктатури партії, партократії. КПРС для Бадзьо не є партією у звичайному розумінні, а “колективним капіталістом”, новим соціальним класом, радянською буржуазією.1
Доля не дала Бадзьо дописати трактат — у 1977 р. КДБ вилучає 1400 сторінок рукопису до того, як автор має змогу переслати їх на Захід для друку. Очікуючи арешту, дисидент написав коротку версію і лист з викладенням своїх поглядів до Президії Верховної Ради. Він набув широкого розповсюдження і дав можливість західним читачам ознайомитися з аналізом російсько-радянської окупації.2
В політичній частині листа Бадзьо пропонує вагому критику ленінізму та навіть марксизму з соціалістичних позицій, дуже близьких до Михайла Павлика, Івана Франка і Михайла Грушевського — та інших антикапіталістичних мислителів, які часто були натхненниками для Бадзьо. Він активно використовує в тому числі і теоретиків марксистської української та світової традиції, посилаючись на таких авторів, як Каутський та Юркевич. Аналізуючи СРСР з класових та демократичних позицій, він формує свій соціалістично-гуманістичний підхід.
Там же у листі він наголошує на своїх поглядах:
Моя соціяльна позиція – соціялістична, моя політична позиція – демократична. Формулюю її як концепцію демократичного соціялізму. Близька до єврокомунізму. Ідеологічний, культурний та політичний плюралізм. Робітничий клас і селянство повинні мати своє окреме класове представництво в органах державної влади; свобода, згідно з законом, утворення демократичних партій. Тільки в такому разі партійнодержавна бюрократія втратить статус єдиного «господаря праці» (К. Маркс), окремого, панівного соціяльного класу, лише тоді партія буде партією, а не панівною соціяльною верствою суспільства.
Моя концепція демократичного соціялізму передбачає не відновлення приватної власности на засоби виробництва, а ліквідацію приватної власности партії – ідеологічного та політичного абсолютизму, самодержавства партії; передбачає рух до Марксового ідеалу майбутнього – хоч верхівка цього ідеалу й утопійна. Утопізм Марксової теорії історичного розвитку після переможної соціялістичної революції полягає в сподіванні, що ліквідація капіталістичної приватної власности і високий рівень розвитку продуктивних сил дозволять ліквідувати всякий, у тому числі й професійний, поділ праці й перетворити працю на вільну, добровільну самодіяльність. Звичайно, Маркс і Енгельс мали рацію, вважаючи, що лише таким чином можна ліквідувати відчуження як соціяльне явище, і державу як його політичну форму. Одначе дотеперішня теорія не дала нам жодних аргументів на доказ того, що такі надії реалістичні. Складність сучасного виробництва, труднощі психологічного освоєння світу, зрештою, і це найістотніше, сама природа людини, яка є істотою скінченною та обмеженою (обмеженою не в побутовому, а в філософському розумінні слова), роблять неможливим ліквідувати поділ праці, соціяльне закріплення людей за окремими видами виробничої діяльності, отже, і здійснити комуністичний ідеал у тому обсязі, як його уявляли собі Маркс і Енгельс. Зрештою, ідеал є ідеалом лише доти, доки він породжується стихійним рухом життя, є виявом індивідуального, органічно, стихійно вирослого уявлення про краще майбутнє, а не ідеологією та політикою держави. Державна форма буття – завжди консервативний та егоїстичний чинник історії (звідси комуністична ідея відмирання держави, всякої держави), держава не здійснює ідеали, вона лише тільки, будучи демократичною, пристосовується до них, забезпечує еволюційний розвиток суспільства.
Бадзьо є представником течії “соціалістичного гуманізму” — дисидентського соціалізму, що з’явився як ліва критика антилюдяної ленінсько-сталінської системи, що була побудована у СРСР і країнах Східного Блоку. Дисиденти-теоретики, що належали до цієї течії, аналізували партократію як форму “класового суспільства”; центральними вимогами для них були права людини і демократія. Серед них були марксисти, ліві соціал-демократи та синдикалісти, вигнанці з польської робітничої партії Лєшек Колаковський, Марія Гіршович, Кароль Модзелевський, Яцек Куронь, група “Праксис”, “Будапештська школа” в Угорщині та величезна кількість реформаторів і дисидентів у Чехословаччині.
Дисиденту дозволили повернутися із заслання на батьківщину одним із останніх радянських політв'язнів (бо він відмовився благати про помилування). В ув’язненні він продовжував боротися, зокрема брав участь у політичних страйках і голодуваннях протесту, передав за кордон один із небагатьох відкритих протестів із СРСР проти інтервенції в Афганістан.
Щойно отримавши можливість повернутися в Україну, Бадзьо почав політичну діяльність. Його гуманістично-соціалістичні погляди стануть в основі програми партії демократичного соціалізму і державної незалежності, яку він напише після таборів та заслання.
Він висуває програму безкомпромісної боротьби за незалежність України та боротьбу проти русифікації, реформи економіки і політики у дусі ринкового соціалізму — тобто наявності кооперативної власності, що конкурує в умовах регульованої ринкової економіки. Разом з тим, Бадзьо аналізує демократичну державу в стані постійного конфлікту — між самою державою і народом. Цей конфлікт, на його думку, є важливим для будь-якої демократичної держави, чим мотивує необхідність проактивного громадянського суспільства. Така програма безкласової, демократичної України все ж йде далі аналізу лише класового і національного питання. Вона описує і відносини між містом і сільською місцевістю, необхідність секулярної держави розвивати українську церкву, що була знищена через більшовицьку колоніально-імперську політику, виправляючи таким чином несекулярний характер СРСР. Програма містить і значний класовий аналіз природу КПРС і СРСР та опис ідеології демократичного соціалізму.
Навколо програми партія не сформувалася. Натомість у 1990 р. була сформована поміркована Демократична партія України3 — він виступив автором програмного маніфесту. Ця партія виникла внаслідок розколу Народного Руху України4 через ставлення до Компартії. З точки зору Бадзьо, КПРС і КПУ — це панівний клас, а не політична партія. Тому там знаходяться люди абсолютно різних політичних поглядів, в тому числі демократи-незалежники. Тоді як Народний Рух протиставляв партократів і громадян. Позиція Бадзьо, хоч і була в чомусь інструментом для об’єднання українського суспільства, призвела і до значної апологетики Кравчука та часто перебільшеної критики іншої фракції тодішнього націонал-демократичного руху.
Тоді ж, Бадзьо висунув позицію, що приватна власність — це необхідність демократії, що створює автономію від держави, і відмовився від ідеї демократичного соціалізму. Проте він підтримував концепцію, яку описував як “народний капіталізм” та визначав себе як соціал-демократа. Соціальні права та організація працівників в сильні спілки була в центрі його критики “дикого капіталізму” в Україні
Діяльність Демократичної партії мала деякий успіх, але партія дедалі відходила від її першопочаткового бачення, і Бадзьо з номінального голови Національної Ради ДемПУ знову став “безпартійним інтелектуалом”.
Інтелектуальна діяльність Бадзьо за часів Незалежної України так само має велике значення. На жаль, шлях, намічений у Програмі демократичного соціалізму і державної незалежності, не був обраний — і ми навіть зараз можемо бачити точність Бадзівської критики щодо капіталістичних трансформацій майбутньої України.
Напочатку, у час розпаду СРСР, професіонали за кордоном (Німецький банк) оцінювали соціально-економічний стан України, порівняно з іншими радянськими республіками, як найкращий, найсприятливіший для творення нової держави. Натомість результат протилежний: соціально-економічна невпорядкованість (у цьому ж ряду політична нестабільність) суспільства виштовхнула з країни кілька мільйонів працездатних, у тому числі й кваліфікованих, людей – на заробітки; компартійний управлінський клас зберігає свої провідні позиції і в політиці (у системі влади), і в економіці, проте в країні швидко формується дикий капіталізм, останній набуток якого, силове захоплення власності («рейдерство»), – явище виразно феодального типу.
Культурно-інформаційний простір країни і на вісімнадцятому році незалежності репрезентує Україну як застиглу провінцію Росії.
Моральний занепад населення роз’їдає усі сфери суспільного життя, загрожуючи майбутньому народу. (...) - інтерв’ю
Критика політики української влади що проводила радикальну приватизацію та знищення економіки, разом з продовженням і посиленням русифікації, “формальною демократією” — демократією русифікаторських, залишків партійної еліти та російських сил, що діяла проти України як національної держави — стають основою для публіцистики Бадзьо. Асиміляційний закон про мову, який просувала Партія Регіонів, Бадзьо характеризує, в чомусь передбачаючи майбутні події (і значно перебільшуючи) — як закон окупації.
Останні роки свого бурного політичного життя Бадзьо прожив тихо. Він майже забутий в українській політиці, його обговорюють зрідка. Першого вересня 2018 р. видатний дисидент пішов з життя. За ним залишилася велика кількість наукового і політичного доробку. Зокрема, написана програма “Української партії демократичного соціалізму і державної незалежності”, унікальний документ, що має перспективу надихати нові покоління для боротьби за справедливе майбутнє. На жаль, проблеми, зазначені у програмі, здебільшого ще актуальні, і знову і знову піднімаються в українському суспільстві.
Радянське суспільство усе ще стоїть перед великим історичним вибором: як розвиватися далі. Політика демократичних реформ, проголошена теперішнім керівництвом КПРС, породила надії й дала поштовх гуманістичному оновленню життя. За чотири роки перебудови відчутно демократизувалася ідеологічна й психологічна атмосфера в країні. Послабшав руйнівний тиск на суспільство офіційних світоглядних догм, незалежна думка дедалі виразніше заявляє про себе. На сторінках газет і журналів, у передачах радіо й телебачення правдивіше висвітлюється минуле й сучасне народів федерації. Партійно-державна влада принциповіше й послідовніше, ніж наприкінці 50-х років, відмежовується від репресивної політики сталінізму. Триває реабілітація його жертв. Національним культурам повернено чимало імен і творів, що протягом десятиліть були вилучені з духовного вжитку. Робляться спроби державним чином захистити мови неросійських народів. Ідея республіканського госпрозрахунку, покликана, згідно з задумом патріотичних сил неросійських націй, забезпечити більшою чи меншою мірою економічний суверенітет народів СРСР, дістає офіційне визнання.
У галузі міжнародної політики держава повернулася обличчям до ідеології та практики демократичного співробітництва і мирного співіснування країн, зробила перші кроки в цьому напрямку.
Перебудова почалася як спроба вивести країну з економічного застою, подолати неефективність економіки, її глибоке відставання від економічно розвинених капіталістичних суспільств. Проте якраз у галузі матеріального виробництва успіхи нової політики дуже скромні, а перспективи примарні. Причина цього - не в організаційних і технологічних труднощах перебудови економіки, процесу тривалого й непростого, не безболісного. Економічна реформа заторкує саму суть соціально-економічного ладу - сферу виробничих узаємнин, власності на засоби виробництва. Госпрозрахунок - це не тільки право підприємств розпоряджатися певною часткою свого прибутку. Оренда й кооперація - це не лише ефективніша форма організації праці та кращі заробітки. Виробнича самостійність підприємств, трудових колективів та приватних осіб означає насамперед перерозподіл економічної влади, звуження у сфері економіки владних повноважень партії, партійного державного апарату, міністерств, відомств, керівників-господарників, отже, і держави в цілому. Економічна Реформа безпосередньо вторгається в політику. Перед керівним прошарком людності постає загроза пониження його соціального статусу, втрати життєвих привілеїв. На цій основі формується механізм гальмування перебудови, тут джерело тут на шляху демократизації радянського суспільства, на цьому ґрунті виникає непослідовність у реформістській політиці партії та глибока суперечливість самого задуму перебудови, звідси виростає загроза демократичному перетворенню країни. Старий механізм економічного панування держави-партії над народом - централізоване планування - намагається зберегти себе у вигляді держзамовлень та інших важелів позаекономічного регулювання виробництвом. Господарська незалежність промислових підприємств, радгоспів, колгоспів та інших трудових колективів стає фікцією в умовах не перебудованих на демократичний лад виробничих відносин та відсутності економічного ринку. Державно-партійний адміністративний перерозподіл засобів виробництва, продукту праці і додаткової вартості, безпосереднє втручання компартії в матеріальне виробництво триває.
Спроба демократичної перебудови політичного ладу (політичні реформи) руками самої партії, тобто історичним творцем системи, ще виразніше засвідчує суперечливість процесу і відсутність гарантії його незворотності. Проголошено ідею "Вся влада Радам" ("Повновладдя Рад народних депутатів") і водночас збережено принцип непримиренний із нею, - принцип керівного становища компартії в радянському суспільстві. Демократизовано певною мірою виборчий процес (формування органів державної влади) і водночас зроблено антидемократичний відступ від прямих і рівних виборів до виборів багатоступеневих і нерівних. Мета цього відступу - зберегти і забезпечити кількісну перевагу комуністів у державних органах влади, гарантувати партійним (однопартійний) характер держави не послабити політичну монополію партії на суспільство. Новітній Указ про мітинги та демонстрації породжений прагненням партівного самодержавства підпорядкувати собі масове та організоване волевиявлення народу, його громадянську самодіяльність.
Офіційна програма реформи національних узаємин ще тільки розробляється, але її контури вже окреслено досить виразно, щоб зробити висновок застережний і тривожний: вона має на меті зберегти непорушним вирішальний історичний набуток сталінізму - великодержавне становище Росії у федерації Радянських Республік.
Насамперед ідеологія реформи обходить цілковитою мовчанкою саму основу демократичного вирішення національного питання - право націй на самовизначення аж до повного державного відокремлення їх від Союзу РСР. За таких умов новітнє партійне гасло "Єдиний центр і сильні республіки" означатиме практично не що інше, як політичне верховенство Росії над неросійськими Республіками, “сила" яких полягатиме лише в деякій адміністративній, господарській і культурній незалежності від метрополії. Тобто зберігатиметься сучасний національно-політичний характер країни як, у суті своїй, централізованої, єдиної, а не федеративної держави, хоча рамки "місцевого" самоврядування і культурної автономії стануть ширшими. Теперішню та майбутню ситуацію достатньо чітко прояснює негативне ставлення Москви ("центру") до проголошеної недавно Верховною Радою Естонської РСР декларації про суверенітет Естонії як складової частини СРСР. Без реальної державної незалежності Республік від центру у вирішальних сферах історичного життя націй і без конкретизації владних повноважень, що їх Республіки добровільно делегують центрові, республіканський госпрозрахунок поділить долю госпрозрахунку підприємств: він буде не формою економічної незалежності неросійських народів СРСР від російської держави, не економічною основою їхньої політичної ї культурної автономії, а лише послабленим варіантом старого централізованого керування народним господарством. Опублікований щойно проект "Загальних принципів перебудови керівництва економікою та соціальною сферою в союзних республіках..." підтверджує реальність такої перспективи: проект передбачає "управління на союзному рівні тими виробничими комплексами і галузями які мають вирішальне значення у функціонуванні економіки країни як єдиного цілого".
Непослідовність, половинчатість офіційної програми демократичних реформ у галузі економіки, політики і національних узаємин означає, що ЗАСТІЙ ПЕРЕБУДОВИ почався, тобто: стара антидемократична соціально-економічна та політична система виразно заявила про своє прагнення стабілізуватися на основі ліберального реформування своєї політики, принципів свого функціонування. Таке реформування постає як противага стихійній тенденції суспільства щодо революційної перебудови життя еволюційним шляхом. Найвиразніше консервативна реакція СИСТЕМИ на демократичні процеси в країні проявилася в ставленні до виборчого права, до громадянської самодіяльності народу і до патріотичних домагань пригноблених націй.
Державно-партійне самодержавство активно скористалося антидемократичною спрямованістю закону про вибори, який дозволяє залишати в списках для голосування лише одного кандидата. Відомо чимало випадків тенденційної організації та проведення окружними виборчими комісіями передвиборних зборів для реєстрації кандидатів у депутати. Право на передвиборну агітацію нерідко порушується, аж до адміністративного ув'язнення її активістів.
Народні рухи за перебудову (за демократизацію суспільства) здобули собі права громадянства там і настільки, де ї наскільки вони зуміли протистояти владі, зламати опір бюрократії. Різко негативне (аж до ідеологічних кампаній у стилі сталінського фашизму 30-х років) ставлення керівництва компартії України до виникнення в Республіці такого руху як найпереконливіше свідчить про велику реакційну потенцію партійного самодержавства, готового в будь-який момент перейти в наступ на демократичні сили країни. Лунають заклики кінчати з "мітинговою демократією", "не базікати", здійснювати перебудову "конкретними справами". Суспільно-політичний сенс подібних гасел зрозумілий: партійно-бюрократична СИСТЕМА намагається пригасити громадянську активність людей, паралізувати їхню самодіяльність, відвернути народ від політики в бік часткових, прагматичних ініціатив, щоб таким чином зберегти непорушною свою ідеологічну та політичну владу над ним.
Перші прояви національного відродження і патріотичної демократичної самодіяльності неросійських народів Федерації показали, що російський великодержавним шовінізм глибоко проник у свідомість і психологію своїх носіїв та жертв і є органічною складовою частиною старої суспільно-політичної СИСТЕМИ, другою половиною (поряд із класовим егоїзмом партії-держави) механізму гальмування демократичної перебудови радянського суспільства.
У Прибалтиці великодержавний егоїзм некорінного населення, що організувалося у так звані "інтерфронти", дійшов до погроз Республіканській владі і до територіальних претензій на користь Росії.
В Україні російським націоналізм і великодержавний шовінізм завжди відзначалися особливою агресивністю. Перебудова, якій уже чотири роки, це також підтвердила.
У Росії великодержавним голос звучить виразко і з офіційних уст і з середовища інтелігенції, і зі стихії загалу.
Демократичні зміни в галузі економіки, політики та національних узаємин не досягли ще системної завершеності ні в ідеології, ні у практиці. Отже, ще немає гарантії незворотності демократичного процесу. Небезпека державного перевороту: як у випадку з Нікітою Хрущовим, цілком реальна і може стати доконаним фактом у будь-який день. Ще реальніша інша загроза: відступу верховного партійно-державного керівництва від декларованих демократичних ідей і пристосування до потреб бюрократичної системи. Тим паче що докорінний злам СИСТЕМИ і не передбачено партійним проектом перебудови.
Єдиною запорукою незворотності демократичних реформ, демократичної перебудови Радянського суспільства є самодіяльність і самоорганізація народу, насамперед - політична самоорганізація всіх СУСПІЛЬНИХ верств (соціальних, національних; релігійних), об'єктивно зацікавлених у децентралізації управління ї заміні самодержавства компартії самоврядуванням народу; демократичною державою, сформованою на основі закону всіма політичними силами суспільства шляхом вільного волевиявлення і протиборства їх.
На такому історичному ґрунті, у відповідь на такі нагальні історичні потреби часу виникає Українська партія демократичного соціалізму і державної незалежності (УПДСДН).
Свою соціально-економічну та політичну платформу УПДСДН формулює як "демократичний соціалізм". Теоретичне обґрунтування концепції натрапляє на термінологічні та об'єктивні труднощі. Суспільства, яким протистоїть запропонована система поглядів, називають себе соціалістичними. Їхній історичний вік цілком достатній, щоб оцінювати їх як зріле й завершене утворення історії і поставити перед судом часу та гуманістичних ідеалів свободи й справедливості. Вирок переконливий та однозначний: так званий "реальний соціалізм" (практичне здійснення соціалістичної ідеї, передусім на терені колишньої Російської імперії), який претендував і претендує бути прогресивно-гуманістичним запереченням капіталізму як суспільства соціально-економічної нерівності та визиску, насправді капітулював перед своїм історичним суперником і в галузі матеріального виробництва, і в сфері інтелектуальної творчості та духовної свободи. А його злочинно-репресняна спадщина настільки масштабна і унікальна, що моральна дискредитація ідеї соціалізму майже непереборна. Потрібна особлива інтелектуальна тверезість, щоб уберегтися від ідеологічної упередженості і побачити, співвіднісши з ідеалом, неоднозначний зміст історичного розвитку під прапором практичного соціалізму. І не випустити з уваги, що соціалістична доктрина, всупереч негативному досвідові її реалізації, стала й залишається в радянському суспільстві живою позитивною (з погляду її носіїв) реальністю у свідомості та психології трудящого загалу, а в країнах буржуазної демократії є центром притягання значних політичних сил, ідеологічною платформою соціального самозахисту робітничого класу.
Наприкінці 19 - на початку 20 століть ідеологи соціалістичної перебудови суспільства, у тому числі ідеологи марксистського спрямування, формулювали свій проект як ідею соціальної демократії. Звідси і назва політичних партій: соціал-демократичні, соціал-демократія. Йшлося про те, щоб поширити політичну демократію, утверджену буржуазними революціями на сферу соціально-економічних узаємин - шляхом скасування капіталістичної приватної власності і націоналізації засобів виробництва, тобто перетворення їх на власність держави, яка нібито після переможної пролетарської революції стає виразником інтересів народу. Месіянський утопічний ідеал комунізму, одягненим корифеями марксизму в науковоподібні шати, аж ніяк не спонукав до конкретизації уявлень про соціалістичні принципи виробництва, суспільного життя взагалі. У свідомості російської соціал-демократії одержавлення засобів виробництва ототожнювалося з усуспільненням їх, державна власність уважалася загальнонародною.
Такий погляд на соціально-економічні основи соціалізму штовхав до політичного екстремізму й авторитарності. У Росії виявом цієї тенденції став більшовизм. Спочатку в ідеології та партійній діяльності, а згодом, після Жовтневого перевороту, і в загальносуспільний практиці.
Власне, теорія не передбачала розбудову демократичної держави. Шлях до загального щастя уявлявся так: переможна пролетарська революція, короткий перехідний період, політичною формою якого є диктатура пролетаріату, і відразу за ним "царство свободи" (автентичний вираз корифеїв марксизму) й комунізм, суспільство безтоварне, бездержавне, суспільство добровільних об'єднань вільних виробників. Праця стає першою й органічною людською потребою, суспільна комора повнісінька: кожний бере, скільки йому треба; кожний дає (вносить до спільної комори), скільки може.
Отже, у марксистському креслюнку майбутнього не було соціалізму як окремої соціально-економічної формації, як суспільства соціальної демократії.
Демократія передбачає співіснування, взаємодію і протистояння двох сил, двох суспільних суб'єктів: держави (державної владні) і громадянського суспільства, держави і народу. Згідно з Марксовою теорією, держава являє собою організацію політичної влади панівного класу. Пролетаріат, перемігши буржуазію, стає виразником інтересів усіх трудящих, експлуатація зникає, суспільство перетворюється на безкласове; потреба в державі відпадає, самоврядування народу тотальне, свобода всеосяжна. Звідси парадоксальний висновок: демократія (влада народу) настільки широка і всеохопна, що заперечує саму себе (як міру суверенності народу щодо державних органів влади). Демократія зникає, розчиняється в самоврядуванні людності. Ідея відмирання держави - серцевина комуністичного ідеалу.
У контексті комуністичної утопії проблеми соціальної демократії не існувало. Соціалізм - усього лише нижча фаза комунізму, перехідний етап (нетривалий) до справжнього й остаточного "царства свободи".
Треба постійно мати на увазі ці теоретичні уявлення, щоби правдиво зрозуміти нашу концепцію демократичного соціалізму - спробу сучасного раціоналістичного трактування соціалістичної ідеї, опозиційної до теорії і практики "реального соціалізму".
На ґрунті російської дійсності кінця 19 - початку 20 століть більшовизм, озброєний ідеалом комунізму, із самого початку становив особливо велику ідеологічну і політичну загрозу демократичним перспективам країни. Тут ще не встигло визріти суспільство буржуазної економічної свободи з його почуттям індивідуалізму і практикою громадської самодіяльності. Демократичні традиції були слабкі, інститути політичної демократії тільки зароджувалися. Над свідомістю і психологією людей тяжів дух етатизму - міфологізованої "російської державності" ("русской государственности").
Захоплення більшовиками політичної влади від імені ідеалу - "царства свободи" же ідеологічно виправдавувало антидемократичну практику нових владців. Суспільні умови неспроможні були нейтралізувати "антидержавний" імпульс комуністичної теорії. Демократія - спочатку політична, потім соціальна зникала не тільки в ідеології, а й на практиці. Більшовицький "воєнний комунізм" - не тактика, не вимушене пристосування народного господарства до обставин громадянської війни, як це трактували впродовж десятиліть ідеологи "реального соціалізму". Він був спробою реалізації комуністичного ідеалу з його "антидержавною" (анархістською), антидемократичною претензією ("антидемократичною" в тому розумінні, що демократія - обмежена свобода, комунізм - свобода повна й послідовна). Класовий виразник ідеалу - пролетаріат. Найпослідовнішим виразник інтересів пролетаріату, його інтелектуальний, моральний та організаційний представник в ідеалі (в ідеалі комунізму) - "партія нового типу". Диктатура пролетаріату стає насправді (і цілком логічно - відповідно до теорії) диктатурою партії.
Диктатуру партії (її керівну роль, керівне становище в системі політичної владі) Ленін розглядав як невід'ємним внутрішній елемент диктатури пролетаріату, як її ідеологічну душу та організаційну форму. За логікою комуністичної теорії, з відмиранням диктатури пролетаріату, з переростанням її в "загальнонародну державу" мала б відмирати і диктатура партії, зрештою, і сама партія, адже комунізм - суспільство безкласове, отже неполітичне, соціально монолітне, вільне від протистоянь групових соціальних інтересів: на місце влади, яка розпоряджається людьми, стає влада, що розпоряджається речами (Ф. Енгельс), держава відмирає, опиняється на звалищі історії.
Теоретичне уявлення про майбутнє "царство свободи" торжествувало перемогу. Реальна історія жорстко посміялася з ідеалістичних (водночас і вульгарно-матеріалістичних) прожектів ідеологів пролетаріату. Живі люди формували суспільство відповідно до власних життєвих інтересів. Диктатура партії творила власну політичну інфраструктуру - Сила ідеї ставала силою службового столу: формувалася нова бюрократія ("бюро", по-французькому, - різновид письмового столу; "кратос", грецькою мовою - сила, влада).
Спроба організувати нове суспільне життя на засадах безпосередньої демократії (ідея радянської влади - влади Рад окремих соціальних і суспільних прошарків людності) виявилася невдалою й нежиттєвою: короткий період невизначеності у співвідношенні владних повноважень Рад і більшовицької партії закінчився остаточною перемогою партійної влади, яка о дедалі ширше, об'ємніше і конкретніше ставала загальносуспільною владною силою та організацією, тобто ставала владою державною. Формувався по суті єдиний партійно-державний апарат, що існував (і існує) у вигляді двох відгалужень - апарату формальна партійного і апарату формально державного. Вищу владну загальносуспільну силу, тобто державну силу, мав і має апарат партійний. Апарат органів Рад - тільки технічний придаток до нього. Зовнішньо політичний лад СРСР - двовладдя (влада партії і влада Рад, радянська влада); внутрішньо фактично - єдиновладдя КПРС. Ідеологічним виразом такого становища є ідея керівної ролі КПРС, ширше, стосовно соціально економічної формації в цілому, - ідея керівної ролі компартії (байдуже як партія називається) у соціалістичному суспільстві. Процес, як і завжди в історії, завершується правовим утвердженням нового стану. Остання Конституція СРСР теж зафіксувала його. Конституційне схвалення керівного статусу партії не може означати чогось іншого, як легалізацію, узаконення її державної природи.
В умовах, коли знищується індивідуальна виробнича приватна власність, капіталістичний спосіб господарювання, відбувається процес зрощення економіки з політикою, засоби виробництва, фігурально кажучи, безпосередньо вторгаються в політику, і політичний статус громадян є водночас і їхньою соціально-економічною характеристикою, визначає класову соціально-економічну природу їхнього становища. Політична влада є водночас і прямим економічним суб'єктом суспільства. Якщо соціалістичне суспільство демократичне, воно стає суб'єктом економічної діяльності - через виборні органи державної влади і безпосередньо - завдяки автономній формі виробничої діяльності (господарська самодіяльність державних, кооперативних та індивідуальних підприємств, трудових колективів та окремих осіб). Недемократична, авторитарна, тоталітарна держава після переможної пролетарської революції - це вже не тільки політичний суб'єкт, а і соціально економічне утворення, соціально-економічна одиниця. Носії такої держави, її функціонери (державний апарат) у своїй суспільно історичній сутності - не просто службові уповноважені суспільства (як це передбачає політична демократія): вони об'єднані груповими соціально-економічними інтересами, стають груповими власниками засобів виробництва, отже перетворюються на новий соціальним клас суспільства, ясна річ, на панівний соціальний клас.
Радянський соціалізм народжувався і утверджувався як суспільство антидемократичне. Становлення партійної диктатури, звуження і зведення нанівець партійної демократії, наростання сталінізму - процес політично-соціальний: політичний і соціально-економічних водночас. Безпосередні виробники і робітники, селяни, інтелігенція - дедалі більше відчужувалися від засобів виробництва і ставали найманою робочою силою держави (держави-партії). Партія, здобувши монополію на владу і ставши антидемократичною корпоративною організацією, перетворилася тим самим на колективного власника засобів виробництва, отже, втратила характер партії і переродилася в новий експлуататорським соціальний клас суспільства. Процес завершився наприкінці двадцятих - на на початку тридцятих років. Вершиною його можна вважати 1929 рік. Остаточна розправа на цей час із політичною опозицією в рядах партії була останнім політичним штрихом на новій соціально-економічній картині людської історії. Щодо гасел та ідей Жовтневої революції утвердження сталінізму було справжньою контрреволюцією.
Робітничий клас не має ні влади над виробництвом, ні власного класового представництва в системі державної влади країни. Селянство внаслідок суцільної примусової антидемократичної колективізації і в умовах однопартійної диктатури було одержавлене, перетворене на найманий клас у руках партійно-державного апарату. інтелігенція на середину 50-х років утратила будь-яку автономію в духовному виробництві і стала найманим слугою партії. Суспільство розпалося на два антагоністичні класи - "партію" і "народ". Як відомо, ідеологія КПРС фіксує саме такий структурний поділ радянського суспільства. У політичній публіцистиці і науці "партія" і "народ" - поняття опорні, центральні; основовизначальні. Фіксує їх ї Конституція СРСР.
Радянське суспільство можна назвати соціалістичним тільки негативно - щодо минулого, як заперечення капіталізму (або того, що вважають капіталізмом). З погляду позитивного - як реалізація ідеї соціалізму (соціальної демократії) - воно не соціалістичне. Якщо виходити з історичних аналогій і намагатися виділити основний ідеологічний та соціально-економічний струмінь у теорії і практиці "реального соціалізму", було б найсправедливіше назвати це своєрідне історичне утворення соціалізмом феодальним.
Поняття "демократичним соціалізм", будучи тавтологією (адже теоретично соціалізм і є демократія, єдність політичної і виробничої демократій), виправдане історично: воно виражає ідею соціальної демократії і водночас пов'язане з реальною історією суспільств, що назвали себе соціалістичними. Доктрина демократичного соціалізму заперечує негативний історичним досвід соціалістичної ідеї, антидемократизм "реального соціалізму" і разом із тим проголошує вірність ідеї соціальної демократії (соціалізму), трактуючи соціальну владу народу як чітким та однозначний соціально-економічний принципі рівну причетність (відношення) членів суспільства до засобів виробництва як до справді загальносуспільної власності, володіння якою здійснюється тільки через продуктивний індивідуальний труд виробника. Якесь інше, розширене тлумачення соціалізму антинаукове. Спроба визначати соціальну рівність як зрівнялівку, як рівну платню (платню за робочий день, а не за реальну індивідуальну працю), - така спроба породжена утопізмом комуністичного ідеалу. Звідси ж - ідеологізація поняття, його політизація, аж до привласнення компартією самої формації: визначення керівного статусу компартії в соціалістичному суспільстві як внутрішньої, органічної властивості соціалізму.
Демократичний соціалізм протистоїть буржуазній економічній свободі як рівному праву на власність (і нерівній можливості стати власником засобів виробництва, навіть більше: як неможливості бути власниками всім безпосереднім виробника) і утверджує рівну можливість вільного господарювання на основі рівного володіння засобами виробництва через демократичну державу; трудові колективи та індивідуальних виробників. За відсутності капіталістичної приватної власності і в умовах політичної демократії виробничі відносини соціалізуються. ДЕРЖАВНА власність стає власністю всього суспільства, бо держава втілює у своїй діяльності його волю (позаяк відсутній окремий панівний соціальним клас - клас власників). КООПЕРАТИВНА власність (власність трудових колективів), беручи участь у формуванні економічного ринку підтримує й розвиває матеріальний інтерес виробника і водночас не веде до розколу суспільства на власників і найману робочу силу. індивідуальна власність, коли вона реалізовує себе через особисту працю власника, без праці найманої, гармонійно вплітається в соціалістичним уклад економіки і являє собою одну з форм економічної свободи, економічної гарантії свободи політичної.
Звичайно, жодна з соціалістичних форм власності не вільна від групового егоїзму її носіїв. Адже енергією індивідуального інтересу, в тому числі й просто егоїстичного, рухається все живе, твориться саме життя. Для реалістичної соціальної теорії це аксіома. Гуманістична соціальна доктрина, якою претендує бути демократичний соціалізм, не прагне неможливого - позбутися людського егоїзму в ставленні до обставин, у взаєминах між людьми, суспільними групами, соціальними класами та народами. Вона тільки сподівається на те, що є можливість уберегти людське життя від переростання індивідуального інтересу та егоїзму в антагоністичне у непримиренне протистояння людей, уберегти суспільство від розколу на антагоністичні, непримиренно-ворожі соціальні класи. Сподівається, покладаючи надію на соціалістичні форми власності, на соціалізацію засобів виробництва.
Демократичний соціалізм протистоїть буржуазній економічній свободі як рівному праву на власність (і нерівній можливості стати власником засобів виробництва, навіть більше: як неможливості бути власниками всім безпосереднім виробника) і утверджує рівну можливість вільного господарювання на основі рівного володіння засобами виробництва через демократичну державу; трудові колективи та індивідуальних виробників. За відсутності капіталістичної приватної власності і в умовах політичної демократії виробничі відносини соціалізуються. ДЕРЖАВНА власність стає власністю всього суспільства, бо держава втілює у своїй діяльності його волю (позаяк відсутній окремий панівний соціальним клас - клас власників). КООПЕРАТИВНА власність (власність трудових колективів), беручи участь у формуванні економічного ринку підтримує й розвиває матеріальний інтерес виробника і водночас не веде до розколу суспільства на власників і найману робочу силу. індивідуальна власність, коли вона реалізовує себе через особисту працю власника, без праці найманої, гармонійно вплітається в соціалістичним уклад економіки і являє собою одну з форм економічної свободи, економічної гарантії свободи політичної.
Звичайно, жодна з соціалістичних форм власності не вільна від групового егоїзму її носіїв. Адже енергією індивідуального інтересу, в тому числі й просто егоїстичного, рухається все живе, твориться саме життя. Для реалістичної соціальної теорії це аксіома. Гуманістична соціальна доктрина, якою претендує бути демократичний соціалізм, не прагне неможливого - позбутися людського егоїзму в ставленні до обставин, у взаєминах між людьми, суспільними групами, соціальними класами та народами. Вона тільки сподівається на те, що є можливість уберегти людське життя від переростання індивідуального інтересу та егоїзму в антагоністичне у непримиренне протистояння людей, уберегти суспільство від розколу на антагоністичні, непримиренно-ворожі соціальні класи. Сподівається, покладаючи надію на соціалістичні форми власності, на соціалізацію засобів виробництва.
Можливо, демократичний соціалізм не витримає випробування практикою, і суспільству доведеться повернутися до економічної свободи на основі капіталістичної приватної власності. - Така перспектива не лякає соціалістів-демократів і не послаблює їхні зусилля в боротьбі за демократичний соціалізм. Не лякає, бо еволюція капіталізму і сучасний стан капіталістичного господарювання дають вагомі аргументи на користь приватно-власницької економічної свободи, здатної бути гарантом свободи політичної та духовної. Для країн "реального соціалізму" така перспектива історично прогресивна. Вона не послаблює нашої відданості ідеї демократичного соціалізму через те, що, на наше переконання, “реальний соціалізм" не має іншого демократичного шляху до свободи й демократії, крім шляху соціалістичного: від одержавлення засобів виробництва до їх усуспільнення. Практично це означає не що інше; як демократизацію суспільства, насамперед політичну. Демократизація соціалістична реалістичніша історично (як шлях еволюційного розвитку суспільства), і сприйнятливіша психологічно. Історично - це третій шлях (між капіталізмом і "реальним соціалізмом') сучасного соціально-економічного розвитку людської цивілізації. Актуально - це спроба ліберального виходу радянського суспільства з тотальної кризи до свободи й демократії: до матеріального й духовного добробуту. Ідеологічно демократичний соціалізм заперечує теорію і практику більшовизму як антидемократичної течії в російському суспільно-визвольному русі і наслідує (якщо проводити історичні паралелі) ліберальні, еволюціоністські шукання демократів кінця 19 - початку 20 століть. Навпаки: спроба протиставити "реальному соціалізмові" проект реального капіталізму здається нам - з погляду ідеологічного й політичного - сучасним варіантом більшовизму.
Як би не складалася доля демократичного соціалізму, ця концепція має принципове й достатнє виправдання є тому; що вона не створює нову закриту ідеологічну та політичну систему. Вона розбиває світоглядну й психологічну шкаралупу "реального соціалізму" розриває замкнене коло ідеології партійного самодержавства, прокладає шлях до демократизації, залишаючи його завжди відкритим. Тільки історія виносить справедливий присуд людському виборові.
Ще одним міркуванням тішить себе демократичний соціалізм. У сьогоднішньому світі над національними проблемами постала на весь зріст проблема проблем: виживання людства перед загрозою екологічної катастрофи, непереборних демографічних і продовольчих труднощів, перед небезпекою взаємознищення у вогні ядерної війни. Порятувати нас може тільки солідарність і співпраця людей, народів і держав. Але солідарність можлива лише на ґрунті спільних інтересів і спільних життєвих цінностей (ідеологічних; політичних, прагматичних). В основі теперішніх міжнародних колізій ї зіткнень, в основі майбутніх можливих небезпек світового масштабу лежить у кінцевому підсумку історичне протистояння двох соціально-економічних і політичних систем - буржуазної демократії і авторитарного "реального соціалізму". Тривале стабільне співіснування їх неможливе. Екологічна рівновага також. Свобода й тоталітаризм несумісні. Вибір доконечний.
Якби буржуазна демократія і "реальний соціалізм" мали окремі, принципово відмінні позитивні системи цінностей, зіткнення між ними було бо неминуче. На щастя, людська основа світу єдина. Демократія "реального соціалізму” - насправді не демократія: Коли він зробив спробу демократизуватися (політика перебудови), його "демократія" повернулась обличчям до буржуазної демократії, зробила крок у напрямку до неї - у теорії і практиці. Виявляється, принципи демократії одні, питання для нас лише в тому чи зможуть вони реалізуватися на грунті соціалістичних форм власності. Поняття "соціалістична демократія" не можна протиставляти поняттю "буржуазна демократія" в чомусь іншому - як обмеження свободи в інтересах соціалістичної ідеології чи форм реалізації громадянських прав. Як буржуазна демократія допускає свободу антикапіталістичної ідеології та організованої самодіяльності (наприклад, комуністичні партії), так і соціалістична демократія не повинна позбавляти громадян права на антикомуністичну і антисоціалістичну ідеологію та партійну діяльність.
Так само стоїть справа зі свободою економічною - основою і гарантом свободи політичної. Економічне рабство сталінського "соціалізму", в тому числі і рабство у прямому значенні слова (мільйонні трудові армії концтаборів), не створювало здорову і ефективну економіку і призвело до сучасної нашої економічної кризи. Виявилося, без економічної свободи домогтися матеріального добробуту неможливо. Тож закономірно, що сучасні пошуки економічного оновлення Радянського суспільства ведуться якраз на шляху економічної свободи.
Чи вдасться створити о соціалістичний економічним ринок, покаже історія. Тим часом важливо те, що радянські економічні реформи (в ідеї та об'єктивно) - це рух до економічної свободи: до зближення з буржуазними формами господарювання. Наближення "реального соціалізму" да свого історичного опонента відбувається і в сфері ідеології.
Наближення; тобто рух односторонній, чи її зближення і конвергенція: тобто рух двосторонній? Демократичний соціалізм, шукаючи вірогідну логіку міркування; ставить проблему в широкий історичний контекст - відповідно до масштабів самого явища.
Виявляється, широкий кут зору на процеси протистояння капіталізму і соціалізму істотно змінює загальну картину й увиразнює перспективу - на користь соціалізмові. Передусім, буржуазна політична демократія, буржуазна політична свобода - це свобода для всіх, у тому числі й для невласників засобів виробництва. Для найманої робочої сили - це не тільки свобода продавати свій труд (що теж важливо, бо така свобода є демократичним завоюванням людської цивілізації), а можливість боротися, включаючи й організаційні форми боротьби, за поліпшення соціальних умов життя; за збільшення своєї частки в прибутку виробництва. Це вже елемент виробничих відносин, причетності до власності на засоби виробництва. Отже, буржуазна політична демократія - своєрідний соціалістичний здобуток історії, часточка соціалістичної власності в економічній системі владних відношень буржуазного суспільства, власності в руках робітничого класу. Соціальні здобутки невласників буржуазного суспільства чималі. З погляду соціальної природи економічної власності капіталізм пережив значну еволюцію; рухаючись у напрямку до соціалізму. Антимонопольні закони й розвинена система соціального забезпечення, соціальних гарантій - це соціалістичні елементи в економічному житті капіталістичних країн.
Але сучасний капіталізм знає і прямі, безпосередні, зрілі форми соціалістичної власності на засоби виробництва, причому не як випадковий наріст на економічному тілі буржуазного суспільства, а як органічний і повноцінний фактор економічної системи. 1974 року в США почався дивовижний (з погляду о ортодоксальної ідеології "реального соціалізму") процес: викуп трудовими колективами підприємств, яким загрожувало банкротство. Робітники переставали бути найманими і ставали власниками засобів виробництва. Виникала власність колективна, народилося спільне володіння власністю. На сьогодні в США підприємства, повністю або частково викуплені робітниками, - це 11 тисяч фірм із десятьма мільйонами працівників, це 9% зайнятої сукупної робочої сили країни! (Див. г. "Известия" від 22.03.1989 р., стор. 5).
Ще дивовижніше; Що як свідчить газета, "американське законодавство стимулює розвиток колективної власності". І далі "Колективне володіння підприємствами доволі швидко поширюється і в інших країнах". Цікаво, чи наслідуватимуть цей приклад ідеологічні їх політичні законодавці "реального соціалізму"?
Рівень економічної та духовної свободи, соціального розвиток колективної власності в системі капіталістичного господарювання спонукають до парадоксального висновку: економічно розвинені суспільства буржуазної демократії значно ближчі до соціалізму, ніж самий "реальний соціалізм".
Політика перебудови, спроба демократизувати Радянське суспільство повертає нас обличчям до цивілізованого світу, до цінностей, спільних для всіх духовно здорових людей - до цінностей свободи й демократії, до свободи на основі розвиненої людської індивідуальності. Виникає перспектива реального мирного співіснування держав, аж до остаточного виключення війни з людської історії. Виникає перспектива дійового співробітництва країн і народів в інтересах загального матеріального й духовного добробуту.
Демократичний соціалізм розглядає себе як одне з ідеологічних обґрунтувань, як одну з ідеологічних гарантій такої перспективи, як демократичний шлях у її напрямку.
Керуючись тим, що "реальним соціалізм" - це така своєрідна соціально-економічна та політична система, в якій відбулося зрощення економіки з політикою, поглинення економіки політикою; УПДСДН уважає, що провідним, вирішальним напрямком демократизації радянського суспільства має стати реформування політичної системи. Антидемократизм політичної системи "реального соціалізму" має феодальним характер - відновлення на практиці і в сфері права ліквідованого буржуазними революціями феодального юридичного принципу привілеїв, закріплених за окремими прошарками людності. Ленінізм у теорії (вчення про "партію нового типу"), сталінізм на практиці закріпили за комуністами привілеї на керування суспільством, на політичну свободу, тобто утвердили політичну монополію компартії на все суспільство. Суть політичної демократизації Радянського Союзу полягає в тому, щоб позбавити КПРС феодального привілею на політичне керівництво суспільством. Юридично це означає перегляд Конституції СРСР, скасування її 6-ї статті, і прийняття закону про свободу створення політичних партій та будь-яких інших демократичних громадянських об'єднань - УПДСДН підтримує всі демократичні форми незалежного громадянського руху в радянському суспільстві, уважаючи, що вищим рівнем демократичної суспільної самосвідомості й самодіяльності громадян є об'єднання політичні. Багатопартійність - єдиний спосіб подолання сталінізму, єдиний вихід із економічної та духовної кризи, єдиний шлях до свободи й демократії.
Тільки подолання - в ідеології та на практиці - самодержавства КПРС відкриває шлях до забезпечення реальних політичних та громадянських свобод. Прийнаття законів, які б гарантували свободу слова, поширення інформації, друку, віросповідань, усіх форм демократичної самодіяльності й волевиявлення громадян, - найактуальніша потреба дня. Пропаганду ідеології свободи й демократії, практичну участь у розробленні та прийнятті відповідних законопроектів, активну боротьбу проти недемократичних проявів життя УПДСДН уважає основною сферою своїх інтересів та діяльності.
Конструктивна позитивна робота над усебічним демократичним оновленням радянського суспільства - ось провідний напрям наших громадянських зусиль та енергії. Звідси випливає наш принцип: співробітництво з усіма силами та особами, які сприяють демократизації, в тому числі і з демократичними елементами КПРС. УПДСДН вільна від ідеологічного сектантства у ставленні до КПРС і підтримуватиме будь-які її ліберальні починання. Водночас УПДСДН не приховує свого погляду на перспективи історичної Долі КПРС. У процесі демократизації радянського суспільства компартія втрачатиме властивості соціального класу і поставатиме перед необхідністю переоформитися як справді партія, тобто добровільне об'єднання громадян, участь у якому не дає його членам загальносуспільних економічних, соціальних та політичних пільг. При такому становищі спонукою до вступу в партію буде тільки приватна ідейна потреба громадянина. Позаяк ідея комунізму історично вичерпала себе, КПРС дедалі відчутніше залишатиметься без ідеологічного ґрунту під ногами. Перед ідейними партійцями з рядів КПРС прямий вихід тут - перехід на позиції демократичного соціалізму.
УПДСДН, будучи об'єднанням нерелігійним і стоячи на позиції відокремлення церкви від держави і школи від церкви, розуміє водночас глибоку закономірність і велику духовну силу релігійної свідомості і релігійного почуття. Вона не тільки захищає свободу віросповідування, а й сприяє релігійному відродженню народів, уважаючи, що таке відродження - і поважний чинник, і неминучий наслідок демократизації суспільства. Закон повинен гарантувати віруючим не тільки право відбування релігійних обрядів, а й свободу пропаганди релігійного світогляду, релігійного вчення. Релігійне відродження українського народу невіддільне від розвитку національної самосвідомості українців, отже, ітиме шляхом патріотичним до незалежної національної церкви. Позаяк Російська православна церква займала і нині займає послідовно великодержавну, антиукраїнську позицію; звільнення від її влади над українськими віруючими є історичним завданням не тільки українців-віруючих, а й усього українського народу. РПЦ загрожує українській духовності взагалі. УПДСДН виступає за легалізацію і розбудову Української католицької та Української автокефальної православної церков. Водночас вона визнає за громадянами України право сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати ніяку. Доброзичливість, терпимість у взаєминах між атеїстами й віруючими - ознака духовного здоров'я і високої культури як перших, так і других. УПДСДН об'єднує в своїх рядах і атеїстів, і віруючих. Ідеологічна нетерпимість на ґрунті атеїзму чи релігії несумісна з гуманістичним духом і раціоналістичним світоглядом демократичного соціалізму.
У галузі економіки УПДСДН підтримує ліберальні реформістські починання теперішнього керівництва КПРС, уважаючи водночас, що вони не достатні і не здатні створити здорову, продуктивну, соціально орієнтовану економіку. Виробнича автономність підприємств, регіонів і республік, економічна ефективність оренди й кооперації неможливі у рамках сучасної політичної системи партійного самодержавства, яке насправді і є власником засобів виробництва і продукту праці.
Промислові підприємства, радгоспи, колгоспи, трудові колективи взагалі, ставатимуть господарями власності настільки, наскільки вони позбуватимуться владної опіки з боку компартії і ставатимуть реальними суб'єктами економічної діяльності, залежачи тільки від споживачів свого продукту і будучи підзвітними лише демократичному законові. Взаємини між підприємствами, між виробниками і споживачами, між підприємством і державою будуються на основі товарно-грошових відносин і на основі купівлі-продажу, а не постачання та розподілу. Лише таким чином можна створити економічним ринок (соціалістичний економічний ринок) - єдиний спосіб подолати економічну кризу і вивести суспільство на шлях матеріального добробуту. Теперішній госпрозрахунок підприємств, оренда та кооперація - лише послаблення партійних феодальних пут, а не створення незалежних економічних суб'єктів, реальних агентів економічного ринку. Свою керівну роль у суспільстві КПРС не зможе реалізувати, не маючи економічної влади над ним. З другого боку, підприємство не може стати економічно незалежним, якщо ділитиме свою владу, образно кажучи; не з ринком, а з "райкомом партії". Сьогоднішня КПРС охочіше дає свободу дій новітнім кооператорам та орендарям, ніж державним підприємствам і своїй старій, "рідній" кооперації - колгоспам. Причина тут глибока - у сфері відносин власності: оренда (в теперішньому вигляді і в теперішнім системі власності) посягає на трудову енергію працівника (інтенсифікація праці), кооперативний рух - на кишеню покупця; економічна незалежність промислових підприємств й радгоспів-колгоспів посягнула б на політичну владу КПРС.
УПДСДН з недовірою ставиться до спроб шукати вихід із економічної кризи суспільства на шляху відновлення капіталістичної приватної власності. У суспільстві дегуманізованому і глибоко ураженому бюрократичним атеросклерозом, у країні з низькою виробничою культурою і слабкою соціальною інфраструктурою такий шлях вів би до повторения труднощів первісного капіталістичного накопичення з усіма його негативними соціальними наслідками, насамперед він спричинився б до нової соціально-класової диференціації суспільства. Українському народові це загрожувало б послабленням національної консолідації, ще так далеко не завершеної.
Соціалістичних форм власності радянське суспільство ще не знало, і перехід до них нашої партійно-державної власності - шлях економічно простіший і надійніший, ніж до власності приватно-капіталістичної. І організаційно, і психологічно він доступніший. Є підстави (ї теоретичні, і практичні) стверджувати, що причиною неефективності нашої економіки є не колективним спосіб господарювання, а відчуження виробників від засобів виробництва і від суспільства взагалі (через відсутність політичної демократії). Власне, наш виробничим колективізм - це колективна праця, а не колективне господарювання. Перехід заводів, фабрик, закладів духовної та організаційної діяльності, господарств сфери послуг тощо до рук трудових колективів; перехід землі у володіння селян при гнучкому поєднанні, залежно від умов, колективного і соціалістично-індивідуального товарного господарювання; соціалістична виробнича конкуренція за таких економічних умов, уявляється нам, можна було б гармонійно поєднати колективістську свідомість із високим рівнем розвитку внутрішньої свободи людини, індивідуальної самосвідомості й самоповаги, почуття самоцінності людської особистості. УПДСДН не апологетизує капіталістичний індивідуалізм і визнає неперебутню гуманістичну вартість психології демократичного колективізму, водночас застерігаючи суспільство від небезпеки колективізму бюрократичного. Уважаємо, що глобальні проблеми сучасного світу роблять особливо актуальною не філософію індивідуалізму, а ідеологію солідаризму, взаємодопомоги і взаємопоступок, усвідомлення історичної єдності людства.
В умовах України з її хліборобськими просторами колективне господарювання, як провідна форма сільськогосподарського виробництва, доцільне і з погляду соціально-національного. Приватно-капіталістичне сільське господарство вимагало бо великої армії найманої робочої сили, тобто привело б до глибокого соціально-антагоністичного розшарування українського селянства і спричинилося б до масового відтоку людності зі сфери сільськогосподарського виробництва, до ще більшої урбанізації України. УПДСДН уважає, що надмірна технізація сучасного світу становить велику соціальну та екологічну загрозу людству. У цих умовах зростає самодостатня вартість хліборобського способу життя. Для України можливості тут особливо великі. Українці - народ тисячолітніх хліборобських традицій. Збереження, відбудова та розвиток хліборобської цивілізації, поєднаної, фігурально кажучи, з портативною промисловістю, що розвивається для людини, а не для самої себе, - наше майбутнє, економічна основа глибокої історичної самобутності української нації.
Економічна свобода та інтереси людини, суспільних груп і соціальних класів забезпечуються не тільки виробничою автономією та професійним організованим самозахистом (профспілки), а й самозахистом політичним, організованою самодіяльністю на платформі політичній. Класово-партійна самоорганізація робітництва, селянства та інтелігенції була б іще одним важливим способом утвердження себе як власників засобів виробництва, господарів праці та її продукту, своєї громадянської й людської долі взагалі. УПДСДН, відповідно до своєї ідеології та соціально-економічної концепції, претендує бути виразником інтересів безпосередніх виробників будь-якого соціального класу чи групи, але вона вітала б створення й окремих робітничих, селянських та інтелектуально-творчих партій, була б готова співпрацювати а ними.
Ідея багатопартійності - революційна соціалістична ідея у політичній та соціально-економічній програмі УПДСДН.
У галузі національних узаємин УПДСДН займає позицію також революційну і виступає за повну державну незалежність України. Насамперед звертаємо увагу, що революційність цієї платформи не тільки національна, а і соціально-економічна. Це пояснюється особливістю "реального соціалізму" як суспільно-економічної формації, в якій політичні інтереси панівного класу о зрослися з економічними, а самий клас сформувався історично на основі великодержавно-імперіальній. Перемога сталінізму - перемога політична-соціальна і водночас національна: завдяки їй Росія посіла панівне становище у складі СРСР і по суті відновила свій дореволюційний імперіальний статус. Політична демократизація Радянського Союзу неможлива без децентралізації управління, яка неодмінна означатиме децентралізацію і національну, тобто розширення суверенних прав союзних та автономних Республік, передусім У галузі економіки. Звужування владних повноважень центру (Москви) над економікою неросійських народів послаблювало б соціально-економічну згуртованість панівного класу, розхитувало його монолітність, наближувало комуністів, зокрема неросіян, до власного народу і цим самим давало б імпульс соціальному розшаруванню партії, демократичному переродженню її духовно здорових сил. Сьогоднішня Прибалтика - добрий приклад такої перспективи: партійне керівництво прибалтійських Республік нині спромагається вже на незалежний голос, навіть більше - на одвертий опір центрові.
У галузі національних узаємин УПДСДН займає позицію також революційну і виступає за повну державну незалежність України.
Центр, проголосивши намір залишатися "сильним", не може не прагнути втримати в своїх руках основні важелі своєї сили - економічні. Тож логічно, що й перебудовний центр говорить мовою застою - про єдиний народногосподарським комплекс. Новітній законопроект про економічний суверенітет союзних Республік, як було сказано вище, вирішальні комплекси і галузі народного господарства віддає центрові, тобто залишає в союзному підпорядкуванні.
Теперішня спроба реформувати радянську економіку буде успішною в тому разі, якщо вона сягне рівня революційного - приведе до створення економічного ринку. Одначе в умовах Радянського Союзу ринок може виникнути лише завдяки радикальні політичній, у тому числі й національно-політичній, демократизації суспільства і країни. На її грунті органічно виростає й утверджується економічна суб'єктність Республік. Підприємство і республіка - ось два повноправні агенти економічного ринку. Якщо свободі першого чинить Опір партійно-державний апарат, то не допустити до свободи другого прагне апарат великодержавний, апарат імперіальної Росії. Неминучість демократизувати економіку і небажання російського центру відмовитися від політичної та економічної влади над неросійськими Республіками - драматична суперечливість партійної політики перебудови. Зачароване коло несвободи, яке мусить бути розірване. Нині це означає, принаймні для України, одне - повну державну незалежність від Росії.
Наприкінці 19 - у першій чверті 20 століття Російське громадянство стояло перед дилемою: свобода або імперія: воно вибрало імперію. Наслідки загальновідомі. Для нас, українців, вони означають глибокий історичний параліч, наближення до прірви небуття. Нагадаємо й росіянам про ту велику ціну, яку вони заплатили за свій національним егоїзм, - про соціально-економічним і духовний занепад Російської нації; зрештою, і про внутрішнє розхитування самого російського етносу.
Нинішній демократизації Радянського Союзу ще реальніше і безпосередніше, ніж партійне самодержавство, загрожує російське великодержавництво. Якщо воно їм сьогодні не відступить, політика перебудови приречена. Наслідки були б катастрофічні, для Росії також.
Великодержавники звинувачують неросійських патріотів У прагненні до самоізоляції. Це стара, як світ демагогія. По-перше, самоізоляція не посягала б на свободу Росії, вона була б нашою бідою (бо в самоізоляції все живе хиріє), тож звільніть нас, панове, від свого добродійництна! По-друге, українців, якщо говорити лише про Україну, великодержавна Росія загнала у такий глухий кут ізоляції, що нас майже не видно світові. Нас - 50-мільйонний народ у самому центрі Європи!!! Нас ізольовано навіть від самих себе! Мільйони зрусифікованих чи напівзрусифікованих мовою українців-городян, умови, які відчужують українську націю від власної культури, - хіба це не ізоляція? Відчуження росіян та іншої неукраїнської людності України від української культури - це теж ізоляція українців, і не вони її вибрали для себе.
Нам заперечують: але ж світ переживає бурхливий процес інтеграції, процес об'єктивно закономірний! Це стара ідеологічна казочка великодержавників. Учора вона називалася трохи інакше: об'єктивний процес інтернаціоналізації народів; зближення і злиття націй.
По-перше, треба ще з'ясувати, наскільки сучасна інтеграція (скажемо вужче) Західної Європи - потреба і наслідок демократично- гуманістичного спрямування розвитку. По-друге, ця інтеграція не веде до втрати національно-економічної, політичної та адміністративної суб'єктності країн. Суб'єктності, до якої нам ще треба дорости. По-третє, західноєвропейські суспільства, якщо інтеграція виявиться не вельми приємною для них, можуть попросити цю гостю покинути їхній дім. По-четверте, й зараз ставлення до інтеграції громадськості та урядів Західної Європи неоднозначне. П'яте, і дуже промовисте: чому Радянський Союз не надто поспішає таким же чином інтегруватися в Західну Європу? Очевидно; "спільним європейський дім" можна спорудити тільки на спільному фундаменті - на спільних принципах свободи й демократії. Тож починаймо з фундаменту зводити дім!
Державна незалежність України не послабила б, а посилила економічні зв'язки з Росією. Торгувати з сусідом вигідніше, ніж везти свій товар за тридев'ять земель. Звичайно, торгувати, як рівний із рівним. Коли з обох боків є чим торгувати. Отже, державна самостійність України сприяла б економічному розвиткові як своєї національної території, так і Росії. Соціально-економічний (а відтак і політичний та етнічний) порятунок Росії полягає в тому, щоб скинути зі своїх плечей важкий, виснажливим тягар "ощасливлення" інших народів і спрямувати свою історичну енергію на соціально-економічну розбудову власної землі. Тоді б російське Нечорнозем'я не зяяло економічною пусткою.
Ще один загальносуспільний (У масштабах Союзу) аспект має проблема державного статусу народів СРСР. Згідно з конституцією, Радянський Союз - федерація, члени якої, союзні Республіки - суверенні держави. але ж КПРС, маючи повноваження загальносуспільні, тобто повноваження владні, державні ("'керівні"), - організація унітарна, не федеративна. Виходить, що реальна державна влада, якою є влада партійних органів, не передбачає політичну автономію союзних Республік навіть формально. З погляду конституційного права це така ж фундаментальна суперечність політичної системи Радянського суспільства, як і суперечність між керівною роллю КПРС і повновладдям Рад народних депутатів (між 2-ю і 6-ю статтями Конституції СРСР). Демократизація Радянського Союзу, щоб стати реальністю, не може не зняти цю суперечність, Одначе, в офіційній ідеології перебудови, якій уже чотири роки, на це немає ні натяку. "Не жди сподіваної волі", як писав Тарас Шевченко. Тому наша історична воля мусить бути безкомпромісною і рішучою: тільки повна державна незалежність здатна захистити нас від великодержавних посягань "сильного центру". Одним із перших кроків на еволюційному, демократичному шляху до цьога могла б стати перебудова КПРС на федеративних засадах.
Політична унітарність СРСР на основі партійній створює величезні труднощі демократизації економічної та політичної системи Радянського Союзу. Передусім в Україні, у якій позиції російського шовінізму особливо сильні і на яку його державний апетит особливо великий. Гармонізація російсько-українських міжнаціональних узаємин на основі рівноправності у межах однієї держави малоймовірна. Надто Глибокі традиції російського великодержавництва, надто могутня його історична інерція. їй мусить бути поставлено заслін.
Ленін свого часу наголошував на думці, що без демократії вільна Україна неможлива. Сьогодні цю дилему ми сформулювали б так: без вільної, незалежної України демократична перебудова радянського суспільства неможлива.
Ленін свого часу наголошував на думці, що без демократії вільна Україна неможлива. Сьогодні цю дилему ми сформулювали б так: без вільної, незалежної України демократична перебудова радянського суспільства неможлива.
Розуміємо, що ідея державної самостійності України психологічно дуже важка для росіян і для частини зрусифікованих українців. Але, вважаємо, це аргумент на користь ідеї, а не проти неї. Не усвідомивши своє право (юридичне і моральне) на державну незалежність від Росії і не доклавши зусиль до його здійснення, український народ не зможе випрямитися психологічно, змити з себе липкий мул почуття вторинності, неповноцінності, мул, що його лишило на нашому тілі багатосотлітнє національне пригнічення. Так само і росіяни: не "звільнившись" від "своїх" не своїх Республік, зокрема від України; вони не зможуть позбутися комплексу "старшого брата" (чи навіть "батька"), комплексу, який особливо сильний щодо українців та білорусів. Демократизація українського і російського Суспільств потребує відповідного психологічного та світоглядного ґрунту: розвиненого почуття внутрішньої свободи, почуття рівноправності людей і народів. Пропаганда принципу права націй на самовизначення, в тому числі й конституційного права на вихід союзних Республік зі складу СРСР, пропаганда ідеї державної незалежності народу як програмної вимоги громадянського руху, - така політична позиція, якщо ставитися до неї спокійно й неупереджено, може вважатися конструктивною навіть у рамках офіційної ідеології перебудови. Адже вона сприяє взаєморозумінню між народами, без якого неможлива гармонізація міжнаціональних стосунків і на платформі федеративної цілості СРСР. УПДСДН виступає за вільним, рівноправний історичний розвиток національних меншин українського суспільства і об'єднує в своїх рядах громадян будь-якої національності, якщо вони погоджуються з ідеєю державної самостійності України. Тільки на ґрунті української державності; в тому числі й повної державної незалежності українського народу можливе взаєморозуміння і доброзичливе співжиття українців із росіянами та з іншими народами нашої Республіки і Союзу в цілому.
Розуміємо, що ідея державної самостійності України психологічно дуже важка для росіян і для частини зрусифікованих українців. Але, вважаємо, це аргумент на користь ідеї, а не проти неї. Не усвідомивши своє право (юридичне і моральне) на державну незалежність від Росії і не доклавши зусиль до його здійснення, український народ не зможе випрямитися психологічно, змити з себе липкий мул почуття вторинності, неповноцінності, мул, що його лишило на нашому тілі багатосотлітнє національне пригнічення. Так само і росіяни: не "звільнившись" від "своїх" не своїх Республік, зокрема від України; вони не зможуть позбутися комплексу "старшого брата" (чи навіть "батька"), комплексу, який особливо сильний щодо українців та білорусів. Демократизація українського і російського Суспільств потребує відповідного психологічного та світоглядного ґрунту: розвиненого почуття внутрішньої свободи, почуття рівноправності людей і народів.
УПДСДН виступає за демократичний, еволюційний шлях до державної незалежності України і уявляє собі майбутні українсько-російські державні взаємини як добросусідське співжиття двох незалежних демократичних суспільств - українського та російського. Така перспектива здатна нейтралізувати гостроту проблеми індивідуальних людських зв'язків між Україною та Росією - у процесі державного самовизначення України і майбутнього демократичного співіснування з Росією.
Мирний, ненасильницький і демократичний шлях що державної незалежності України - це поступове розширення меж свободи, рух від звичного стану до психологічного освоєння нових, вищих рівнів незалежності, від здобутого до нових перемог у боротьбі за свободу.
Це не філософія "малих Справ", це концепція реалістичної і реальної принципової політики національного визволення. Принципової, отже такої, що не приховує своєї мети і способів досягнення її. Тому найважливішим уважаємо визволення ідеологічне. Воно і найдоступніше, бо право нації на самовизначення - загальновизнаний принцип демократичного розв'язання національного питання, а вихід із Союзу СРСР - наше конституційне право. На цьому цілком законному ідеологічному ґрунті відбуватиметься наше психологічне визволення - найперша потреба і передумова визволення практичного - політичного, економічного; культурного.
У галузі політики та економіки патріотичні вимоги українців лежать також у річищі офіційного курсу на демократизацію міжнаціональних узаємин. Розширення суверенних прав союзних Республік має бути реальним і суттєвим; стаючи таким, воно підготує ґрунт для демократичного здобуття Україною повної державної незалежності.
У політичній сфері реформування міжнаціональних узаємин треба починати а перегляду та уточнення принципів Радянської федерації, насамперед - зробити реальністю принцип добровільності об'єднання Республік і створити гарантію непорушності цієї засади. Юридичною гарантією тут має бути принцип, згідно з яким загальносоюзний закон стає чинним на території України лише після його ратифікації Верховною Радою Республіки.
Ширшу правову основу для такого порядку повинен створити закон про суверенну владу Республіки над республіканською власністю.
Республіканський госпрозрахунок стане економічним важелем демократизації суспільства і сприятиме формуванню соціалістичного економічного ринку в том у разі, якщо він ґрунтуватиметься на товарно-грошових відносинах між Республіками і центром, на прямому економічному співробітництві між Республіками (без посередництва центру) і означатиме повну господарську незалежність Республік при тісному виробничому взаємозв'язку між ними як членами політичного Союзу (Федерації суверенних держав). Загальносоюзні міністерства та відомства ліквідовуються, на їхнє місце, при потребі, стає госпрозрахункова Федеральна Координаційна Економічна Рада (ФКЕР) при Раді Міністрів СРСР. Така Рада виникає та існує не як постійний керівний орган Центру, а як міжреспубліканська установа, сформована самими Республіками і керована ними. На практиці Рада являтиме собою економічне представництво Республік у системі федеральних органів влади. Рух у напрямку до такого республіканського госпрозрахунку створював б економічну основу для Реального національно-територіального суверенітету народів СРСР і готував би грунт для безконфліктного і безболісного державного самовизначення радянських нації, у тому числі у формі повної державної самостійності Республік.
У галузі культури повна державна самостійність радянських Республік може і має Бути досягнута вже тепер. Ніякі поза- чи над- республіканські адміністративні сили та органи не повинні втручатися в культурну політику Республік, визначати долю національних культур. Загальносоюзна культурна атмосфера в країні твориться шляхом добровільного і Рівноправного співробітництва національних культур народів СРСР. УПДСДН виступає за негайну ліквідацію всіх союзних органів управління в галузі культури. Вона вітає той пункт проекту "Основ розширення суверенних прав Республік...", яким передбачає підпорядкування Республікам управління культурою. Важливо, щоб і при цьому адміністративна культурна незалежність Республік не була паралізована політичним, зокрема партійним, та економічним втручанням центру в культурні справи Республік.
Військова промисловість і військова справа взагалі уявляється нам тією сферою життя, яка вимагатиме найделікатніших і найтриваліших зусиль на шляху демократичної перебудови міжнаціональних узаємин народів СРСР, утвердження їхнього державного суверенітету, аж до повної незалежності. Наш оптимізм живиться тут тією думкою, що демократизація Радянського суспільства - глибока історична потреба не тільки внутрішня, а й зовнішня. Вона є частиною глобального процесу демократичного вирівнювання країн як передумови світового миру, отже, супроводжуватиметься (і вже супроводжується) послаблення міжнародної напруженості. За таких обставин демократичне військове порозуміння між Росією та Україною не здається нам утопією.
Демократія і демократичний шлях до свободи - лише такий вихід до державної незалежності України вважаємо реальним. Це дорога співробітництва й обопільного подолання в ідеології та психології негативного історичного досвіду в українсько-російських узаєминах. Мирна стабілізація Європи завдяки демократизації "реального соціалізму", дедалі слабше військове протистояння країн світу, утвердження оборонної доктрини при якнайнижчому рівні озброєння, згладжування суспільно-політичних та соціально-економічних суперечностей між державами, співробітництво між НАТО і країнами Варшавського Договору, а згодом і розпуск військових союзів, скорочення Радянської армії і поступове перетворення її на професійну, добровільну тощо - у цій історичній перспективі, що виростає з реалій сьогоднішнього дня сподівання на демократичне військове самовизначення України постає як реалістичне.
Порятунок людства від світових небезпек - у демократії, свободі, гуманізмі. Свобода, демократія, гуманізм не можуть утвердитися в Європі, запанувати у "спільному європейському домі" поза нами, українцями, супроти нас - за рахунок українського народу. Наша нація кількісно занадто велика, наш духовний потенціал надто значний, щоб історія зуміла обійти нас на цьому переламному етапі свого руху в майбутнє. Звичайно, якщо ми будемо її активними творцями.
Наша історична воля до життя і свободі ніколи не згасала. Сьогодні вона стоїть перед потребою нових зусиль. Організаційних також. Створення УПДСДН - одне з них.
Ідеал гуманізму, свободи, демократії надихає нас. Прагнемо бути Рівними серед рівних, вільними серед вільних. Вільними і соціально, і національно.
Примітка: на основі цієї програми буде розроблено конкретизовану програму актуальних вимог.
Київ, кінець березня - 7 квітня 1989 року.
Юрій Бадзьо
